Країни без екстрадиції

Екстрадиція (від латинських слів ех – «із» і traditio – «передача», видача затриманої особи) — форма міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, яка полягає в арешті та примусовому поверненні додому громадян, які скоїли на батьківщині якийсь злочин та втекли за кордон. Здійснюється така передача злочинців однією державою іншій на запит держави, на території якої вчинено злочин або засуджено особу. Застосовується вона також щодо підозрюваних та обвинувачених у скоєнні злочину, а також засуджених до позбавлення волі злочинців. Екстрадиція проходить за участю не лише прокуратури, суду, поліції та інших правоохоронних органів, а й Національного бюро Інтерполу.

Договори про екстрадицію – це офіційні угоди між країнами про передачу осіб, які розшукуються для кримінального переслідування або винесення вироку в країні, що запитує.

Екстрадиція – це форма міжнародного співробітництва держав у сфері боротьби зі злочинністю, яка полягає в арешті та передачі однією державою іншій на запит осіб, які підозрюються або обвинувачуються у скоєнні злочину. Як правило, такий процес здійснюється на підставі міжнародного договору між державами щодо правової допомоги у кримінальних справах. Це може бути як двосторонній договір або багатостороння конвенція, проте екстрадиція можлива за відсутності відповідної договірної бази.

Інститут видачі злочинців

Місце екстрадиції, тобто інституту видачі злочинців, у системі міжнародного правопорядку посідає одну з ключових позицій. Це пов’язано з тим, що правосуддя має бути транскордонним та адаптуватися під виклики сучасної злочинності, яка дуже часто не визнає кордонів та зачіпає багато юрисдикцій. Організована злочинність різних країн налагоджує тісні контакти в різних країнах, і дуже часто один злочин починається в одній країні і закінчується в іншій, особливо якщо йдеться про розкрадання та легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом. Або ж ситуації, коли людина, яка вчинила злочин в одній країні, ховається на території іншої, часто змінюючи місця проживання, отримуючи підтримку та сприяння зі сторони. Все це робить проблему екстрадиції дуже актуальною. Водночас наголошується на прагненні багатьох держав не видавати своїх громадян, які вчинили злочини за кордоном. Інші ж країни охоче віддають «своїх» громадян. Це питання завжди лежить у політичній площині, і особливості взаємовідносин між країнами, а також специфіці злочину, за яким пішов запит на екстрадицію.

Правова природа екстрадиції

Розуміння правової природи екстрадиції також неоднозначне. Деякі вчені вважають, що видача злочинців – це суто адміністративне питання, бо часто рішення про неї приймає не суд, а уряд чи будь-який його орган. Отже, можна зарахувати цей інститут до адміністративного права. У той самий час екстрадицію можна як елемент кримінально-процесуального права, бо в наявності порядок передачі людини, яка вчинила злочин, іншій країні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна вважати і частиною кримінального права, а саме інституту виконання покарання.

Про видачу злочинців йдеться й у конституціях Росії, Франції, Німеччини, Ірландії, Італії, Португалії, Іспанії. Практично питання екстрадиції в європейських країнах, як правило, вирішують судові органи, зокрема звичайні кримінальні суди. Водночас, багато країн визнають можливим для вирішення питань видачі злочинців створювати спеціальні суди. Про це згадується у законодавчих актах та юридичній літературі Австрії, Данії, Франції, Португалії, Швейцарії та Іспанії. Ісландія, Фінляндія та Швеція також не виключають створення спеціальних судів для вирішення питань екстрадиції.

Коротка історична довідка

Важливо зазначити, що питання про видачу злочинців вперше виникло у зв’язку з висилкою дипломатів, які вчинили в інших країнах непристойні вчинки чи злочини. Таким чином народився «дипломатичний імунітет». Далі «правом невидачі» стали користуватися ті, хто просив в іншій державі політичного притулку, скоївши до цього злочин, караний законами тієї країни, з якої він утік. Зрештою, під виглядом політичних переконань «правом невидачі» стали користуватися ті, хто скоїв звичайні кримінальні злочини. Відомим фактом стала невидача Туреччиною та США литовських терористів, які вбили бортпровідницю радянського літака. Критикуючи цей інститут, багато вчених зазначають, що існуючі договори між державами про екстрадицію не завжди відповідають пакту з прав людини. Найбільш характерним прикладом такої невідповідності є випадки, коли між країнами йдуть переговори про видачу, які нерідко тривають кілька років, а громадянин, вина якого судом ще не доведена, усі ці роки перебуває в ув’язненні. Загальноприйняті і, здавалося б, цілком розумні положення міжнародного права у таких випадках ускладнюють діяльність національних правоохоронних органів, суперечать внутрішньому законодавству та пактам про права людини. Тому до договорів про екстрадицію мають включатися загальновизнані принципи та норми, які містяться в пактах про права людини, за обов’язкової поваги до національного законодавства держав. Але, незважаючи на всі ці труднощі та протиріччя, очевидно, що у боротьбі з міжнародною злочинністю без інституту екстрадиції обійтися неможливо.

Умови видачі

Видача злочинців – право держави, але не її обов’язок. Обов’язком стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу в кримінальних справах. Екстрадиція може здійснюватися лише щодо певних злочинів – зазвичай, їх перелік чи критерії визначення встановлюється у договорі. Традиційно має дотримуватися правило «подвійної підсудності», тобто злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватись таким у законодавстві як запитуючої, так і запитуваної сторони. При цьому договорами встановлюються умови, що дозволяють відмовити у видачі. До них відносяться, головним чином, обґрунтовані підозри запитуваної держави про те, що особа переслідується з політичних мотивів або що у разі видачі вона може бути піддана катуванням або смертній карі.

Екстрадиція та депортація, передача та видача – яка різниця?

Часто терміни “екстрадиція” і “депортація” порівнюють, але вони не є одним і тим самим. Екстрадиція – це процес видачі конкретних осіб однією державою іншій з метою притягнення їх до кримінальної відповідальності. З іншого боку, депортація – це вимушене вигнання іноземних громадян чи осіб без громадянства за межі країни із забороною на їхнє повернення на певний строк чи довічно. Причиною депортації можуть бути порушення митного законодавства і термін депортації залежить від тяжкості скоєних порушень. Слід зауважити, що при депортації людина не видається конкретній державі, і держава діє з власної ініціативи, без запитів з інших стран.

Термін “екстрадиція” походить від латинського слова, що означає “видачу”. Ці слова використовуються як синоніми, щоб позначити процес передачі осіб, які обвинувачуються у протиправних діяннях, з однієї країни до іншої. Термін “екстрадиція” зазвичай використовується у юридичному контексті, тоді як більшість людей використовують слово “видача”.

Термін “передача” використовується для опису процесу передачі засудженої особи, яка вже має остаточне рішення суду про притягнення її до кримінальної відповідальності, з однієї країни до іншої. Це може бути пов’язане з відбуванням покарання або передачі злочинця з метою проведення міжнародного судового процесу.

Перелік країн де немає екстрадиції

Багато хто задається питанням про те, які країни не видають злочинців. Слід зазначити список країн, де відсутній інститут екстрадиції. Серед таких країн можна виділити:

• Королівство Бутан;
• Соломонові острови;
• Сахарська Арабська Демократична Республіка;
• Вільний Кашмір;
• Республіка Косово;
• Турецька Республіка Північного Кіпру;
• Острови Кука та Ніуе;
• Афганістан;
• Алжир;
• Північна Корея;
• Сомалі;
• Сирія.

Частково визнані та спірні території

Частково визнані або спірні території часто не беруть участі в екстрадиції, оскільки у них відсутні чіткі дипломатичні відносини. До таких регіонів належать:

• Сомаліленд;
• Придністров’я;
• Північний Кіпр;
• Західна Сахара.

Становище цих територій ускладнює встановлення та виконання міжнародних угод, включаючи ті, що стосуються екстрадиції.

Країни з обмеженою екстрадицією

Держави з обмеженою екстрадицією, які мають високий рівень свободи дій:

• Еквадор;
• Куба;
• Болівія;
• Нікарагуа;
• Ісландія;
• Швейцарія;
• Венесуела;
• Зимбабве.

Хоча в цих країнах існують юридичні механізми для екстрадиції, вони часто вважають за краще не виконувати екстрадицію з політичних, гуманітарних чи правових міркувань.

Однак важливо розуміти, що деякі країни, такі як Сполучені Штати, мають настільки потужні дипломатичні відносини з більшістю країн, що для них отримання дозволу на видачу злочинців із країни, в якій відсутня екстрадиція, не становить серйозної проблеми.

Правила екстрадиції в окремих країнах

При розгляді питання щодо екстрадиції в окремих країнах слід звертати увагу на наявність двосторонньої угоди між державами. Незважаючи на це, трапляються випадки, коли і цей факт не гарантує видачу особи. Найчастіше важливу роль відіграє геополітична ситуація та дипломатичні відносини, що склалися між країнами.

Європа

У країнах Європи питання екстрадиції регулюються умовами, які встановлюються Європейським Союзом. Такі держави, як Франція, Іспанія, Швейцарія, мають договори про екстрадицію з різними країнами. Однак є певні ситуації, коли особу може бути не видано, незважаючи на наявність договору. Це такі випадки, коли справа стосується їх громадян або з гуманітарних причин. Варто окремо виділити Сполучене Королівство Великої Британії. Незважаючи на велику кількість угод із різними країнами про екстрадицію, на практиці Великобританія рідко видає осіб для екстрадиції. Насамперед, це забезпечується тривалими судовими процесами під час розгляду справ про видачу. Наприклад, Чехія рідко видає осіб, які підлягають екстрадиції через порушення прав людини при цьому процесі.

Північна та Південна Америка

Сполучені Штати Америки та Канада мають міцні дипломатичні відносини у галузі екстрадиції. Однак між США та Кубою, Венесуелою договори про екстрадицію відсутні, що свідчить про політичні аспекти. Така країна як Еквадор, незважаючи на наявність договору зі США, періодично відмовляє у видачі осіб, що демонструє складну взаємодію між державами.

Африка

Деякі країни африканського континенту в принципі не мають чіткої та структурованої правової системи. У Сомалі немає судової інфраструктури для забезпечення дотримання договорів про екстрадицію. Подібну ситуацію можна помітити в Малі та Південному Судані, де немає правової системи, не говорячи про договори про видачу осіб.

Азія

Через розбіжності у сфері прав людини Китай не має договорів про екстрадицію зі США та Великобританією. Стосовно Ірану, Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) та Катару, то ситуація не однозначна. Наприклад, між ОАЕ та деякими країнами існують договори про екстрадицію. Однак, Іран не має таких договорів із США та Великобританією через політичну напруженість між державами. Катар уклав договори про екстрадицію, проте на ухвалення рішення про видачу осіб впливає дипломатична обстановка.

Злочини, які потребують екстрадиції

За наявності договору про екстрадицію між країнами, в ньому регламентуються злочини, за які вбачається видача осіб. Незважаючи на це при характеристиці таких діянь наголошується, що передача осіб для кримінального переслідування здійснюється лише за такі злочини, які за законом обох держав караються позбавленням волі на строк більше одного року або серйознішим покаранням. Також видача для виконання вироку провадиться тільки стосовно таких діянь, які є кримінальними злочинами за законами обох держав, і якщо особа, видача якої запитується, була засуджена до покарання у вигляді позбавлення волі строком на шість місяців або до більш серйозного покарання. Якщо злочин карається смертною карою за законами держави, що запитує, і не карається запитуваною державою, то смертна кара не виноситься і не виконується на території держави, що запитує.

До злочинів, за які вбачається запит про екстрадицію відносяться:

• злочини проти державної безпеки;
• корупційні злочини;
• фінансові злочини;
• дії з наркотичними речовинами;
• злочини, пов’язані з торгівлею людьми.

Однак на практиці країна, яка отримала запит про екстрадицію, може його відхилити, незважаючи на укладені договори.

Яких злочинців не видають країни, де є екстрадиція?

Зазвичай країни, які мають процедуру екстрадиції, не видають злочинців за наявності певних умов, до яких належать:

• Правопорушення, за яке запитується екстрадиція, розглядається як політичне або пов’язане з політикою країни-запитувача.
• Запит про видачу особи було подано з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань, або становище такої особи може посилитися з зазначених причин.
• Злочинець є громадянином країни, де подається запит.
• Злочин вважається вчиненим повністю або частково на території країни-запитувача або в місці, яке розглядається, як її територія.
• Злочин не є кримінальним діянням у країні-запитувачі або не передбачає покарання позбавленням волі.
• Терміни давності для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який вимагається видача, закінчилися відповідно до законодавства країни-запитувача.
• Країна, що запитує, не надала необхідних даних, без яких неможливо прийняти рішення про видачу.
• Видача суперечить зобов’язанням країни-запитувача за міжнародними договорами.
• Видача суперечить інтересам національної безпеки країни-запитувача.
• Запит про видачу особи надійшов від країни, де особа визнана біженцем, або особа запросила статус біженця.
• Судові органи країни-запитувача вже винесли остаточне рішення щодо цієї особи у зв’язку зі скоєним правопорушенням, за яке потрібна видача. У цьому випадку застосовується принцип заборони подвійної підсудності, який забороняє притягнення до відповідальності двічі за те саме правопорушення.
• Існує загроза смертної кари, тортур чи інших жорстоких, нелюдських або принижуючих видів поводження та покарання.

Зазначені умови можуть відрізнятися між країнами, однак деякі з них встановлені міжнародними нормами та договорами, які зобов’язують учасників дотримуватись певних правил при розгляді запитів про екстрадицію. Остаточне рішення про видачу розглядається у кожному конкретному випадку з урахуванням його особливостей та документів, поданих країною-запитувачем.

Процедура екстрадиції (видачі)

Процедура видачі починається з направлення однією державою іншій відповідного запиту. Зазвичай передбачається складання запиту або мовою запитуваної сторони, або однією з мов міжнародного спілкування. Запити передаються або через міністерства закордонних справ або безпосередньо через правоохоронні органи. У разі затримання передбачуваного злочинця в державі, що запитується, починається судова процедура. Роль суду – підтвердити юридичну обґрунтованість запиту та дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхилив запит, то процедура припиняється. Якщо суд підтверджує можливість видачі, рішення також приймається адміністративними органами.

Сучасні тенденції

У міжнародному праві спостерігається тенденція спрощення процедури видачі. Зокрема, йдеться про пом’якшення вимог «подвійної підсудності», скорочення кількості підстав відмови у видачі, скорочення ролі адміністративних органів. Інертність процесу удосконалення цього процесу є неготовність держав беззастережно визнавати видані інших країнах ордери на арешт, зважаючи на відмінності судових систем, а часом і недовіри одна до одної.

Підіб’ємо підсумок

Слід зауважити, що процедура екстрадиції має як юридичний так й політичний характер. Судом чи іншим органом, який приймає рішення, оцінюються всі аспекти цього процесу, проте, часто на ці процеси має вплив політична кон’юнктура. У юридичній площині відбувається порівняння правових систем двох країн і береться до уваги чи є у цьому запиті політичне переслідування особи. І тільки на підставі глибокого аналізу всіх моментів приймається рішення про екстрадицію або у відмові від видачі. Незважаючи на те, що є країни, які відмовляють у цьому процесі, все насправді суто індивідуальне. Навіть країна, яка ніколи не видає таких осіб, може це зробити, якщо вважатиме за потрібне. Найчастіше це пов’язано з принципом підтримки дружніх дипломатичних відносин між країнами, що домовляються. Однак, важливо звернути увагу на той факт, що поки сторони обговорюють можливу екстрадицію, особа, щодо якої йде процес, швидше за все, перебуває під вартою. Тим самим його право на свободу обмежується.