Які є країни без екстрадиції?

Запит «країни без екстрадиції» популярний, але юридично не зовсім коректний. Не існує універсального переліку держав, у яких видача іноземним правоохоронним органам неможлива за будь-яких обставин.

В однієї країни може не бути двостороннього договору про екстрадицію з певною державою, але водночас вона може співпрацювати з нею на підставі багатосторонньої конвенції, принципу взаємності або власного національного законодавства. В окремих випадках правовою підставою для видачі може стати міжнародна конвенція, навіть коли окремого договору між двома державами немає. Наприклад, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності дозволяє її учасникам використовувати саму Конвенцію як правову основу для екстрадиції щодо охоплених нею злочинів.

Крім того, відсутність екстрадиції не виключає:

• затримання за міжнародним розшуком;
• депортації або примусового видворення;
• передачі іншій державі за регіональним ордером;
• анулювання візи чи посвідки на проживання;
• кримінального переслідування у країні перебування;
• обмеження банківських операцій та пересування;
• арешту під час поїздки до третьої держави.

Тому визначати ризик лише за наявністю або відсутністю договору про видачу неправильно. Потрібно аналізувати всю систему міжнародного співробітництва між конкретними країнами.

Країни без екстрадиції: що означає цей термін?

У побуті «країною без екстрадиції» зазвичай називають державу, яка:

• не має договору про видачу з країною, що розшукує людину;
• не видає власних громадян;
• допускає екстрадицію лише за вузьким переліком злочинів;
• вимагає особливо високого рівня доказів;
• відмовляє у видачі через політичний характер справи;
• не співпрацює з державою-ініціатором з дипломатичних причин.

Жодна з цих обставин не створює абсолютного захисту. Відсутність двостороннього договору може ускладнити процедуру, але не завжди робить її неможливою.

У деяких правових системах екстрадиція допускається на засадах взаємності. Це означає, що держава погоджується розглянути запит за умови, що інша сторона надалі діятиме так само. Правовою підставою також може бути багатостороння конвенція щодо організованої злочинності, корупції, тероризму або іншої категорії правопорушень.

Окремо діють регіональні механізми. У межах Європейського Союзу класичну екстрадицію між державами-членами значною мірою замінено процедурою передачі за Європейським ордером на арешт. Такий ордер є судовим рішенням однієї держави ЄС про затримання та передачу людини іншою державою для кримінального переслідування або виконання покарання.

Інститут видачі злочинців

Екстрадиція — це передача однією державою іншій особи, яку розшукують для кримінального переслідування або виконання обвинувального вироку.

У юридичних документах використовують поняття:

• запитуюча держава — країна, яка вимагає видачу;
• запитувана держава — країна, на території якої перебуває розшукувана особа;
• особа, видача якої запитується — підозрюваний, обвинувачений або засуджений, щодо якого розглядається запит.

Необов’язково, щоб злочин був учинений саме на території запитуючої держави. Достатньо, щоб вона мала законні підстави для здійснення кримінальної юрисдикції: наприклад, через громадянство особи, громадянство потерпілого, наслідки злочину або його транснаціональний характер.

До набрання обвинувальним вироком законної сили людину не можна називати злочинцем. Екстрадиційний суд, як правило, також не вирішує питання про винуватість. Його завдання — перевірити законність запиту, наявність необхідних документів і відсутність перешкод для видачі.

Правова природа екстрадиції

Екстрадиція поєднує елементи міжнародного, кримінального процесуального, конституційного та адміністративного права.

У більшості держав процедура включає два рівні розгляду:

1. Судовий етап. Суд оцінює правові умови видачі, дійсність ордера, дотримання процесуальних гарантій і можливі ризики для прав людини.
2. Адміністративний або політичний етап. Уповноважений орган виконавчої влади ухвалює остаточне рішення, якщо це передбачено національним законодавством.

У деяких юрисдикціях рішення повністю належить судовим органам. В інших суд лише встановлює допустимість екстрадиції, а остаточний дозвіл надає міністр юстиції, уряд або інший компетентний орган.

Застосовна модель визначається правом запитуваної держави та міжнародним договором.

Коротка історична довідка

Інститут видачі існує протягом багатьох століть, однак його сучасна форма сформувалася разом із розвитком двосторонніх договорів і міжнародних стандартів прав людини.

Ранні угоди часто стосувалися політичних противників, військових дезертирів або осіб, яких монарх вважав небезпечними. Згодом підхід змінився: політичний характер переслідування став не підставою для видачі, а однією з головних причин для відмови.

Сьогодні екстрадиція розглядається не лише як інструмент боротьби зі злочинністю, а й як процедура, під час якої держава повинна гарантувати право на захист, доступ до суду та заборону катувань, дискримінації й нелюдського поводження.

Умови видачі

Конкретні вимоги залежать від договору та законодавства запитуваної держави. Найчастіше перевіряються такі умови.

Подвійна караність

Діяння має вважатися кримінальним правопорушенням у законодавстві обох держав. При цьому назви статей і склад злочину не зобов’язані повністю збігатися. Оцінюється фактична поведінка, у зв’язку з якою подано запит.

В окремих регіональних процедурах перевірка подвійної караності для певних категорій тяжких злочинів може не проводитися. Наприклад, правила Європейського ордера на арешт передбачають перелік злочинів, за якими передача допускається без такої перевірки, якщо виконано вимоги щодо максимальної санкції.

Мінімальна тяжкість покарання

Договори зазвичай встановлюють мінімальний строк позбавлення волі, за якого правопорушення визнається екстрадиційним.

У межах Європейського ордера на арешт ордер може бути виданий за діяння, яке карається максимальним строком позбавлення волі не менше 12 місяців. Якщо вирок уже винесено, строк покарання, що підлягає виконанню, має становити не менше чотирьох місяців. За класичної екстрадиції порогові значення можуть відрізнятися.

Дійсний ордер або вирок

До запиту додають ордер на арешт, обвинувальний вирок або інше рішення компетентного судового органу. Самого повідомлення про підозру зазвичай недостатньо.

Достатній опис обставин

Запитуюча держава повинна повідомити:

• хто розшукується;
• у чому полягає обвинувачення;
• де і коли відбулися події;
• яку роль нібито виконувала особа;
• які норми кримінального закону застосовуються;
• яке покарання передбачене;
• для чого запитується видача.

Обсяг доказів залежить від конкретного договору. Одні держави перевіряють лише формальну відповідність документів, інші вимагають матеріали, які підтверджують обґрунтованість підозри.

Принцип спеціальності

Після екстрадиції людину, як правило, можна переслідувати тільки за ті діяння, у зв’язку з якими її видали. Для пред’явлення інших обвинувачень може знадобитися згода держави, що здійснила видачу.

Екстрадиція та депортація, передача та видача – яка різниця?

Ці процедури можуть призводити до переміщення людини в іншу країну, але мають різні підстави та процесуальні гарантії.

Екстрадиція

Здійснюється за запитом іноземної держави для кримінального переслідування або виконання вироку. Підставою є кримінальна справа, ордер на арешт або вирок.

Депортація чи примусове видворення

Застосовується в межах міграційного законодавства. Причиною може бути незаконне перебування, анулювання дозволу на проживання, порушення візового режиму або рішення про загрозу національній безпеці.

Держава формально діє з власної ініціативи, а не виконує екстрадиційний запит. Проте на практиці людину іноді намагаються видворити саме до країни, яка зацікавлена в її затриманні. Тому адвокат повинен перевіряти, чи не використовується міграційна процедура для обходу гарантій, передбачених правилами екстрадиції.

Передача за Європейським ордером на арешт

Між державами ЄС діє спрощена судова процедура, заснована на взаємному визнанні судових рішень. Її юридично називають передачею, а не класичною екстрадицією. Рішення про виконання ордера ухвалює компетентний судовий орган держави виконання.

Передача засудженої особи

Це процедура, за якою людина, вже засуджена судом, продовжує відбувати покарання в іншій державі, часто у країні свого громадянства або постійного проживання.

Її метою є не кримінальне переслідування, а виконання чинного вироку. Зазвичай потрібна згода обох держав, а в багатьох випадках — і самої засудженої особи.

Перелік країн де немає екстрадиції

Багато хто задається питанням про те, які країни не видають злочинців. Слід зазначити список країн, де відсутній інститут екстрадиції. Серед таких країн можна виділити:

• Королівство Бутан;
• Соломонові острови;
• Сахарська Арабська Демократична Республіка;
• Вільний Кашмір;
• Республіка Косово;
• Турецька Республіка Північного Кіпру;
• Острови Кука та Ніуе;
• Афганістан;
• Алжир;
• Північна Корея;
• Сомалі;
• Сирія.

Частково визнані та спірні території

Частково визнані або спірні території часто не беруть участі в екстрадиції, оскільки у них відсутні чіткі дипломатичні відносини. До таких регіонів належать:

• Сомаліленд;
• Придністров’я;
• Північний Кіпр;
• Західна Сахара.

Становище цих територій ускладнює встановлення та виконання міжнародних угод, включаючи ті, що стосуються екстрадиції.

Країни з обмеженою екстрадицією

Держави з обмеженою екстрадицією, які мають високий рівень свободи дій:

• Еквадор;
• Куба;
• Болівія;
• Нікарагуа;
• Ісландія;
• Швейцарія;
• Венесуела;
• Зимбабве.

Хоча в цих країнах існують юридичні механізми для екстрадиції, вони часто вважають за краще не виконувати екстрадицію з політичних, гуманітарних чи правових міркувань.

Однак важливо розуміти, що деякі країни, такі як Сполучені Штати, мають настільки потужні дипломатичні відносини з більшістю країн, що для них отримання дозволу на видачу злочинців із країни, в якій відсутня екстрадиція, не становить серйозної проблеми.

Правила екстрадиції в окремих країнах

При розгляді питання щодо екстрадиції в окремих країнах слід звертати увагу на наявність двосторонньої угоди між державами. Незважаючи на це, трапляються випадки, коли і цей факт не гарантує видачу особи. Найчастіше важливу роль відіграє геополітична ситуація та дипломатичні відносини, що склалися між країнами.

Європа

У Європі діють кілька паралельних механізмів.

Європейська конвенція про видачу встановлює багатосторонню правову основу співпраці між її учасниками. Зміст зобов’язань конкретної держави залежить також від ратифікованих протоколів, заяв і застережень. Актуальний статус участі необхідно перевіряти в базі Договірного офісу Ради Європи.

Між державами Європейського Союзу застосовується Європейський ордер на арешт. Він замінив традиційну екстрадицію спрощеною процедурою передачі між судовими органами. Водночас виконання ордера не звільняє держави від обов’язку поважати основоположні права людини.

Твердження, що Франція, Швейцарія, Велика Британія, Ісландія або Чехія «майже нікого не видають», не відповідає правовій реальності. У цих юрисдикціях екстрадиційні процедури діють, а результат визначається обставинами конкретної справи.

Північна та Південна Америка

У країнах Америки правова база складається з двосторонніх договорів, регіональних конвенцій і внутрішнього законодавства.

Важливими факторами є громадянство розшукуваного, вид правопорушення, мінімальна санкція, строки давності та вимоги до доказів. Відсутність договору між двома державами не дає підстав автоматично виключати депортацію, видворення або співпрацю за іншими міжнародними механізмами.

Африка

На африканському континенті діють національні закони, двосторонні угоди та окремі регіональні механізми. Рівень практичної співпраці відрізняється залежно від держави.

Слабкість інституцій або внутрішній конфлікт не можна вважати захистом від видачі. За таких умов, навпаки, може бути складніше домогтися доступу до адвоката, судового контролю та консульської допомоги.

Азія та Близький Схід

Правила суттєво відрізняються між державами. Одні країни вимагають наявності договору, інші допускають співпрацю на основі взаємності або національного законодавства.

На рішення можуть впливати громадянство людини, характер обвинувачення, дипломатичні відносини та міжнародні зобов’язання держави. Тому належність країни до певного регіону сама по собі нічого не говорить про реальний ризик видачі.

Злочини, які потребують екстрадиції

За наявності договору про екстрадицію між країнами, в ньому регламентуються злочини, за які вбачається видача осіб. Незважаючи на це при характеристиці таких діянь наголошується, що передача осіб для кримінального переслідування здійснюється лише за такі злочини, які за законом обох держав караються позбавленням волі на строк більше одного року або серйознішим покаранням. Також видача для виконання вироку провадиться тільки стосовно таких діянь, які є кримінальними злочинами за законами обох держав, і якщо особа, видача якої запитується, була засуджена до покарання у вигляді позбавлення волі строком на шість місяців або до більш серйозного покарання. Якщо злочин карається смертною карою за законами держави, що запитує, і не карається запитуваною державою, то смертна кара не виноситься і не виконується на території держави, що запитує.

До злочинів, за які вбачається запит про екстрадицію відносяться:

• злочини проти державної безпеки;
• корупційні злочини;
• фінансові злочини;
• дії з наркотичними речовинами;
• злочини, пов’язані з торгівлею людьми.

Однак на практиці країна, яка отримала запит про екстрадицію, може його відхилити, незважаючи на укладені договори.

Яких злочинців не видають країни, де є екстрадиція?

Зазвичай країни, які мають процедуру екстрадиції, не видають злочинців за наявності певних умов, до яких належать:

• Правопорушення, за яке запитується екстрадиція, розглядається як політичне або пов’язане з політикою країни-запитувача.
• Запит про видачу особи було подано з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань, або становище такої особи може посилитися з зазначених причин.
• Злочинець є громадянином країни, де подається запит.
• Злочин вважається вчиненим повністю або частково на території країни-запитувача або в місці, яке розглядається, як її територія.
• Злочин не є кримінальним діянням у країні-запитувачі або не передбачає покарання позбавленням волі.
• Терміни давності для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який вимагається видача, закінчилися відповідно до законодавства країни-запитувача.
• Країна, що запитує, не надала необхідних даних, без яких неможливо прийняти рішення про видачу.
• Видача суперечить зобов’язанням країни-запитувача за міжнародними договорами.
• Видача суперечить інтересам національної безпеки країни-запитувача.
• Запит про видачу особи надійшов від країни, де особа визнана біженцем, або особа запросила статус біженця.
• Судові органи країни-запитувача вже винесли остаточне рішення щодо цієї особи у зв’язку зі скоєним правопорушенням, за яке потрібна видача. У цьому випадку застосовується принцип заборони подвійної підсудності, який забороняє притягнення до відповідальності двічі за те саме правопорушення.
• Існує загроза смертної кари, тортур чи інших жорстоких, нелюдських або принижуючих видів поводження та покарання.

Зазначені умови можуть відрізнятися між країнами, однак деякі з них встановлені міжнародними нормами та договорами, які зобов’язують учасників дотримуватись певних правил при розгляді запитів про екстрадицію. Остаточне рішення про видачу розглядається у кожному конкретному випадку з урахуванням його особливостей та документів, поданих країною-запитувачем.

Процедура екстрадиції (видачі)

Зазвичай процедура складається з таких етапів:

1. У запитуючій державі відкривається кримінальне провадження або набирає чинності обвинувальний вирок.
2. Суд чи інший компетентний орган видає ордер на арешт.
3. Людину оголошують у національний або міжнародний розшук.
4. Після встановлення її місцезнаходження можливе тимчасове затримання.
5. Запитуюча держава направляє офіційний запит про екстрадицію.
6. Запитувана держава перевіряє документи.
7. Суд розглядає допустимість видачі.
8. Особа отримує право на адвоката, перекладача та оскарження.
9. За необхідності рішення затверджує орган виконавчої влади.
10. Після завершення всіх процедур людину передають уповноваженим представникам запитуючої держави.

Строк розгляду залежить від складності справи, кількості судових інстанцій, повноти документів і наявності запитів про притулок. До остаточного рішення людина може перебувати під вартою, під домашнім арештом або під іншими процесуальними обмеженнями.

Яку роль відіграє Інтерпол?

Інтерпол не приймає рішення про екстрадицію та не здійснює передачу людей між державами.

Червоне повідомлення Інтерполу — це запит до правоохоронних органів світу встановити місцезнаходження особи та, якщо дозволяє національне законодавство, тимчасово її затримати до розгляду екстрадиції або іншої правової процедури.

Red Notice не є міжнародним ордером на арешт. Кожна країна самостійно визначає його юридичне значення та повноваження своїх правоохоронних органів. Людину розшукує конкретна держава або міжнародний трибунал, а не сам Інтерпол.

Навіть у країні, де екстрадиція малоймовірна, Червоне повідомлення може спричинити:

• перевірку під час перетину кордону;
• тимчасове затримання;
• проблеми з візами та імміграційним статусом;
• блокування міжнародних поїздок;
• повторне затримання у третій державі.

Тому відмова в екстрадиції та видалення даних із системи Інтерполу — різні юридичні завдання.

Сучасні тенденції

Міжнародне співробітництво у кримінальних справах поступово стає швидшим. Держави переходять від дипломатичного листування до прямого обміну між судами, прокуратурами та центральними органами.

У ЄС ця тенденція втілена в системі Європейського ордера на арешт, заснованій на взаємному визнанні судових рішень. Водночас право на відмову зберігається, якщо передача порушуватиме основоположні права або інші встановлені законом гарантії.

Паралельно посилюється контроль за дотриманням прав людини. У справах про видачу дедалі частіше досліджуються умови утримання, незалежність суду, доступ до адвоката, ризик дискримінації, смертної кари та катувань.

Підсумок

Абсолютно «безпечних країн без екстрадиції» не існує. Відсутність двосторонньої угоди — лише один із факторів і далеко не завжди вирішальний.

Для реальної оцінки ситуації потрібно встановити:

• яка держава ініціювала розшук;
• де перебуває людина;
• громадянином яких країн вона є;
• чи існує чинний ордер на арешт;
• чи опубліковано Red Notice або дифузію;
• які міжнародні договори діють між державами;
• чи допускається видача без двостороннього договору;
• чи є ризик депортації або видворення;
• чи існують підстави для відмови;
• чи надано людині притулок або статус біженця.

Екстрадиційна справа завжди розглядається індивідуально. Рішення може залежати від одного документа: формулювання обвинувачення, статусу національного ордера, судового рішення про притулок або гарантій, наданих запитуючою державою.

Якщо ви зіткнулися з ризиком екстрадиції, міжнародним розшуком або затриманням за запитом іншої держави, зверніться до наших адвокатів — ми проаналізуємо документи, оцінимо ризики та запропонуємо правову стратегію з урахуванням обставин вашої справи.